Французький романіст, голова натуралізму й автор циклу про Руґон-Маккарів, який захищав Дрейфуса у статті «Я звинувачую». Він написав «Нана», «Жерміналь» та «Дамське щастя», які читають за картину суспільства Другої імперії.
Еміль Золя народився 1840 року в Парижі й виріс в Екс-ан-Провансі, де потоваришував із Полем Сезанном. Його батько, інженер італійського походження, помер, коли Емілеві було сім років. Двічі провалившись на іспиті на бакалавра, він працював у видавництві «Ашетт», а потім став журналістом і художнім критиком, захищаючи Мане. Ім’я йому зробила «Тереза Ракен» (1867).
Лідер натуралістичного руху, він двадцять п’ять років працював над «Ругон-Маккарами» — двадцятьма романами про одну родину за Другої імперії. Серед них «Пастка» (1877), що принесла йому статки, «Нана» (1880), «Дамське щастя» (1883), «Жерміналь» (1885) — про страйк шахтарів, і «Людина-звір» (1890).
1898 року він опублікував у газеті «Орор» статтю «Я звинувачую…!» на захист капітана Дрейфуса, якого несправедливо засудили. Переслідуваний за наклеп, він рік провів у вигнанні в Англії. Помер у Парижі 1902 року, отруєний чадом із забитого димаря, а 1908 року його прах перенесли до Пантеону.
